В останній тиждень травня 2016 року група викладачів фізико-математичного факультету у рамках проекту за програмою Erasmus+ здійснила подорож до Марокко. Метою поїздки була участь у Міжнародній конференції «Gender, Identities and Education», тому, звичайно, були доповіді і обговорення, круглі столи і координаційні наради керівників делегацій, нові знайомства і обмін досвідом… Проте, сама подорож справила на усіх учасників незабутнє враження.
Частина перша: Париж
Добиралися ми на конференцію де автобусом, де поїздом, але більшу частину шляху подолали літаком.
Туди летіли з пересадкою у Парижі. Власне у повітрі ми провели три з половиною години від Києва до Парижу та стільки ж від Парижу до Касабланки. Однак у Парижі довелося чекати майже 12 годин. На щастя тоді і погода, і соціальний клімат були підходящі, ще й ніч музеїв. Спершу ми вирішили провідати «Стару леді» Ейфелеву вежу, а далі пройтися набережною Сени.
З’ясувалося, що паризький метрополітен один із найстаріших у Європі. Йому ж слід завдячувати і назвою… Станції метро розташовані відносно неглибоко (найглибшою в світі є станція київського метрополітену Арсенальна – 105,5 метрів під землею), але під лініями метро (їх в Парижі 14 основних, 303 станції, 220 км шляхів) розташована ще й мережа приміських швидкісних електричок. Тому схема переходів фактично тривимірна і досить заплутана, принаймні для того, хто опинився у паризькій підземці вперше. Довго чи коротко, але до Ейфелевої вежі ми таки добралися.
Від її підніжжя почалася прогулянка набережною. У суботній вечір там був, напевне, увесь Париж. Річка кипіла від прогулянкових катерів, взагалі рух по ній був як на жвавій автостраді, причому здавалося, що з сутінками він стає все більш інтенсивним, і замість згасаючого сонячного світла вулиці, човни, будинки спалахують яскравою нічною ілюмінацією.
Вирішили залишити Лувр на наступну поїздку: все ж має бути стимул відвідати Париж ще хоча б раз. Нотр-Дам потонув у нічній пітьмі… А дощ загнав нас до Центра Помпіду – знаного у світі центра сучасного мистецтва. Що то ніч музеїв: до першої години ночі, БЕЗКОШТОВНО, роздивляйся, дивуйся, вивчай… Об 11 годині ночі під дощем ми стояли в черзі, щоб потрапити… до одного з найвідвідуваніших (третє місце після Лувра та Ейфелевої вежі) місць Парижу.
Національний центр мистецтва і культури було створено у 1977 році за ініціативою президента Франції Жоржа Помпіду. Будівля довжиною 166 м, шириною 60 м і висотою 42 м має оригінальну конструкцію: усі арматурні з’єднання, трубопроводи, ліфти та ескалатори, – розміщені зовні, завдяки чому у приміщенні досягнуто максимум корисної площі – 40 тис. м², на яких і розташовано паризьський Музей сучасного мистецтва, бібліотеку, Центр дизайна, Інститут дослідження та координації акустики та музики, концертні і виставкові зали.
У музеї сучасного мистецтва представлено 59000 предметів. Ми зупинилися біля картини Василя Кандинського «У сірому»…
Ніч минула… Якось дочекалися літака до Касабланки. Пригоди тільки починалися…
Дорога додому була спокійнішою: хоч і дві пересадки, але чекати не так довго, та й про доповіді уже не хвилювались… Першу партію подорожувальників несло додому мабуть попутним вітром: переживали, що в Амстердамі можемо не встигнути пересісти на свій літак до Києва, але з Парижу замість півтори години нас домчали за 50 хвилин. У Борисполі було враження як у казкової героїні, що в одне вушко увійшла, а в друге вийшла. А й справді, на яву була ця подорож чи уві сні?.. – Навіть страшно: більше 4 тис. км в один кінець‼! – Ну фотографії ж лишилися…
Без пригод дісталися рідної домівки і решта українських подорожувальників, від негоди (повінь у Парижі) вдалося втекти вчасно.
Частина друга. Міста і люди
У Марокко ми побували у трьох містах: Касабланці, Бені-Меллалі, Маракеші. Відстані між ними трохи більші 200 км, отже дорогами Марокко довелося проїхати більше 600 км (приблизно, як до Києва і назад).
Касабланка – найбільше за кількістю населення (понад 3 млн. мешканців) місто і найбільший порт. На жаль, тут ми провели лише декілька годин – мало, щоб познайомитися з містом, чия історія налічує понад п’ять століть, однак достатньо, щоб побачити головну споруду міста – Мечеть Хасана ІІ з найвищим у світі мінаретом (210 м), – та змочити ноги у хвилях Атлантичного океану, попити води біля Головпоштамту, прогулятися біля ще недобудованого центру бізнеса і дозвілля Сasablanca Marina та провідати славнозвісне Rick’s Café, у якому відбувалися основні події голлівудської класичної мелодрами «Касабланка».
Кінцевим пунктом нашої подорожі було місто Бені-Меллаль біля підніжжя Атлаських гір. Місто налічує близько 400 тис. жителів (разом з передмістями). Тихе, чисте, зелене університетське містечко, невисокі (не більше 4 поверхів) будинки, привітні люди, чудовий парк біля підніжжя гори, на якій розташувалася середньовічна фортеця El Kasbah Ain Asserdoun. Східні базари, мінарети, фонтани на перехрестях вулиць…
Марракеш – четверте за величиною та одне з найстаріших міст Марокко з населенням майже у мільйон жителів, найбільший туристичний центр країни, суперник Феса за право бути столицею. Старе місто Марракеша – Медіна – визнано об’єктом Всесвітньої спадщини.
Частина третя. Дорога і природа.
І все ж перше, на що звертаєш увагу у дорозі – це дороги… Але ні, якраз через деякий час з’ясовуєш, що дороги і не помічаєш: плавно міняється пейзаж за вікном міжміського автобуса, який начебто летить над землею. – Де звичні ями? Чому автобус прямує (у прямому сенсі цього слова), а не робить чудернацькі віражі, а пасажирам не доводиться міцно триматися за поручні? – Як пояснив мені один американський друг, у південних країнах дороги в принципі менше руйнуються снігом, льодом, дощем. І навпаки, навіть в Америці у північних штатах дороги гірші через складніші погодні умови. Тим не менше їдучи з Борисполя у Кіровоград вночі, ми зрозуміли, що це вже не Африка саме тому, що дорогу відчували усіма частинами тіла…
До речі, Марокко єдина країна континенту, що не входить до Африканського союзу, тому марокканці не вважають свою країну частиною Африки: Марокко – арабська країна.
Вигляд міст і невеликих придорожніх селищ це підтверджує: мінарети, візки з віслюками, одягнені по-східному жінки…
А от пейзажі… Вони особливі: містечка – оази, що потопають у зелені, а між містами – кілометри рівної, мов долоня, випаленої сонцем жовтої землі. Навіть дивно, щó там знаходять вівці, і як на такій землі можна щось вирощувати…
Однак в Марокко вирощують і апельсини, і оливки, і різні зернові та овочеві культури як для власних потреб, так і на експорт. А ще взимку поблизу міста Уарзазат, розташованого у 300 км на південь від Бені-Меллаля, в експлуатацію ввели першу чергу сонячної електростанції “Нур-Уарзазат” потужністю 160 мегаватт. Зараз у її складі півмільйона 12-метрових дзеркал, а при введенні наступних трьох черг (заплановано до 2018 р.) її територія збільшиться до 6000 акрів (приблизно 25 кв. км), а потужність – до 580 мегаватт, – тоді вона стане найбільшою в світі.
Електростанція Нур-Уарзазат виробляє енергію нагріваючи сонячним світлом, що концентрується параболічними дзеркалами, накопичувач з розплавом солі. Температура розплава може доходити до 150-350 градусів Цельсія. Тепло використовують для роботи парової турбіни. Вночі розплав охолоджується і віддає накопичену вдень енергію. Таким чином, генерація не припиняється і вночі. За оцінками Міжнародної енергетичної агенції на сонячні електростанції такого типу до 2050 р. припадатиме до 11% світового виробництва електроенергії. В Марокко до 2020 р. планується довести долю енергії, що отримується з відновлюваних джерел, до 42%.
Особливо ж в Марокко вражає співіснування природи та цивілізації, розкішні сади і парки, діти, що вечорами ще грають у футбол, а не в комп’ютерні ігри, та толерантність і доброзичливість до різних мов і різних культур.
Повідомлення підготувала доцент кафедри інформатики Лупан Ірина Володимирівна.