Для тодішніх студентів 70-ті та 80-ті роки двадцятого століття – це роки будзагонівської звитяги, роки романтики, роки трудових третіх семестрів. На той час (точніше – у першій половині 70-х років) за фізико-математичним факультетом нашого університету міцно закріпилася почесна місія, яка полягала у комплектації, організації формування та діяльності студентського будівельного загону «Альтаїр». З другої половини 70-х років загін став «виїзним» – тобто, разом із збірним будівельним загоном КІСМу (зараз – технічний університет) ми отримали виключне право з поміж інших будівельних загонів області працювати на «ударных комсомольских стройках Сибири и Дальнего Востока». Це продовжувалося біля 10 років – останній «Альтаїр» працював у Сибіру влітку 1985 року.
СБЗ "Альтаїр-80" відразу по приїзді до м. Сургут
Саме у 1980 році – коли проводилася у Москві Літня Олімпіада – мені і пощастило бути у складі студентського будівельного загону «Альтаїр-80». Через Москву та Тюмень проходив наш шлях до місця дислокації загону – міста Сургут. Розмістилися ми на території військової частини, яка належала до військ протиповітряної оборони Радянського Союзу. Жили у палатках на 10 місць, харчувалися самостійно – з нами приїхали двоє кухарів, які і займалися приготуванням їжі. Дякуючи гарній організації поїздки з боку командира нашого загону Ляшенка Віктора та комісара Бузько Володимира ми відразу отримали фронт будівельних робіт на двох дитячих садках міста: бетонування підвальних приміщень, упорядкування території, облаштування покрівлі, шпаклювання швів між бетонними конструкціями. Увесь загін був розбитий на бригади, кожна з яких виконувала конкретну задачу. Не можу сказати, що погода дуже допомагала нам у роботі. Але по молодості тоді це й особливо помітно не було. Це вже зараз згадую та дивуюся. Спочатку тижнів зо два палило сонце, а потім на початку липня пролетів сніжок і встановилася постійна температура – біля 5-10 градусів вище нуля – на той час оптимальна для занять фізичною працею. Крім того ми майже з місяць спостерігали досить дивне явище – білі ночі. Не повірите – вночі біля вогнища можна було спокійно читати книгу (чому біля вогнища – бо холодно ж). А в останні два тижні нашого перебування знову повернулося літо. Але протягом усього періоду кожного дня після зміни ми заїздили купатися на водосховище ГРЕС. Вода то там була теплою – нею охолоджувалися котли станції. З води лише важко було виходити…Але за увесь термін нашого перебування жоден з нас не захворів і не простудився – мабуть, умови тайги, робота на будівництві та молодість організмів дозволяли витримувати такі навантаження.
Бетонні роботи – останні носилки. Зліва направо: Калашніков, А.Голоюх, Ю.Рац, С.Луданов, Т.Крячко, О.Небога.
Жодного дня не проходило без позаробочих заходів: грали у футбол та волейбол, співали пісень під гітару, проводили політінформації, організовували бесіди на санітарно-гігієнічну тематику (з нами у складі загону був професійний фельдшер – студент медичного училища). Тоді я був лише студентом першого курсу, а тому дуже вдячний старшим товаришам – студентам (на той час) 4-го курсу Анатолію Вовненку, Леоніду Рудяку, Олександру Доценку за підтримку та допомогу. Вони досить успішно справилися з роллю наставників та разом з керівництвом загону досить грамотно побудували як загальну організацію функціонування загону, так і стосунки між рядовими бійцями у ньому.
Настали холоди. Зліва направо: Т.Крячко, Р.Ріжняк, Ю.Сидоренко, Д.Позивай, А.Вовненко, О.Соколенко, С.Добролевський, А.Григоржевський.
Шлях додому був набагато швидшим та, скажу по правді, уже й бажаним. Справа в тому, що до Сургута ми добиралися поїздом біля тижня. Назад ми летіли протягом одного світлового дня (плюс 4 години різниці між часовими поясами) двома групами літаками: Сургут–Тюмень, Тюмень–Москва та Москва–Кіровоград. Ми бачили Москву до Літньої Олімпіади: красиву, блискучу, розкішну, прибрану та чепурну. Побачили Москву і після проведення Олімпіади. Вона була зовсім іншою – десь дівся блиск, прибраність та чепурність. Для нас залишилося загадкою – коли ж Москва справжня? Перше, що побачили при підльоті до Кіровограда – рекламні вогні УТО «Кіровоград» – відразу стало тепліше на душі: ДОМА. І хоч мені ще до дому було їхати 100 кілометрів – але то вже по рідній землі і в батьківському автомобілі.
Шлях додому починався з нашого вахтового "Уралу". Стоять (зліва направо): О.Небога, О.Соколенко, В.Осипенко, наш фельдшер, Т.Крячко; на автомобілі: А.Голоюх, В.Семенюк, В.Наврось, С.Байрачний, Р.Ріжняк, Ю.Сидоренко.
Ось таким було у мене літо 1980 року. З моїх майже 50-ти літ саме це запам’яталося і буде ще довго у моїй пам’яті. Саме там закладалося моє розуміння чоловічої дружби, взаємодопомоги, саме там вчився терпіти втому, вчився робити через НЕ МОЖУ, саме там (на жаль) почав палити (кинути вдалося аж через 27 років). Саме це літо дало нових та надійних друзів і було одним із найбільш романтичних у моєму житті.